На дальних берегах. Том первый - Sgtmadcat

в обоз. У мене на заводи знайомй е. Я йому рекомендацийний лист напишу. Раз водием був, значить технично грамотний. А на заводи таки потрибни». Отримав я рекомендацийний лист, довидку и поихав в Пловждецьк. И там, спершу, водием, потим стрильцем-спытатилим влаштувався… Ось тоди я з усього настрилявся и интерес до цией справи у мене прокинувся. Конструктором хотив стати, та вийна закинчилася.

— А как это связано?

— Вона для нас не те щоб добре закинчилася. Знову земель втратили. И вси почали винуватих шукати. А так само не бувае, щоб винни були те, хто у влади. Ось и призначили винуватыми припольцив та жидив. Пловждецький завод — вийськовий, так що ни про яке припольце-конструктора мови йти не могло. Я свои розробки начальству подавав, а у мене их один вкрав и за свои видав. Премию отримав. Я його запитую: «Та як так?» А вин мени в обличчя смиеться. Ну я осерчав, думаю: «Буде тоби, собака, премия…» Сказав йому, нибито в серцях, що у мене ще краще розробка е. Тильки, писля такого, я её йому не покажу. А потим два тижни наверх, пид кран лазив, ниби там у мене схованка. Вин це помитив и полиз шукати. Там-то його напругою и ебнуло.

— «Напругой»? Ты ток, что-ли, врубил?

— Що на крани проводи худи давно вси знали и начальству талдычили. Ось як один з них пидсмажився — тилько тоди миняти стали. А мене на роботи взагали не було. Тому на мене пидозра навить не впала. Але все одно рик по тому вигнали, як неблагонадийного. Блукаю по мисту, думу думаю, тут глядь — Стець! Живий! Я питаю: «Гаврило то ти, чи що?!» Вин мени: «Я!» Я його питаю: «Ти як тут очутився?» А вин мени: «А ти як? Тебе ж мертвим визнали?» Я кажу: «Як мертвим?» Вин мени такий: «Машину рознесло, думали що и тебе разом з нею. Я довидки про тебе наводив писля вийни, а мени: „Загинув вин“».

Ну здорово, думаю, мало того, що безробитний, так ще й мертвий. Тепер точно никуди не визьмуть. И кажу Стецу: «Робота е?» А вин мени: «Розпитаю». Потим ми з ним в шинку випили, я у нього грошей зайняв и дали пишов. Виришив до батька дийти — думав може вин як то допоможе. А мене навить на пориг не пустили. Прямо у воротах загорнули. Видийшов дви вулици, тут на мене два жлоби налитають и починають так бити, що я розумию: «Вбивають!»

Потим раз — втекли кудись. Пиднимаюся, дивлюся — Стець з хлопцями. Каже: «Пощастило тоби, що ми повз проходили. Ти чого такого накоив, що тебе так пиздят?» А я знати не знаю. Кажу: «Та начебто ничого… Ось — до князя Корецького ходив. Думав, мож допоможе якось?» Стець усмихаеться: «Ну ти и дурень». Я йому: «Чому дурень? Ти ж сам пропонував до нього йти?» А Стець мени: «То я ранише пропонував, бо не знав усього. А тепер знаю. Князь у Сейми засидае. Йому байстрюк такий зараз не те що не потрибен — небезпечний. Розмови пидуть — його з Сейму попросять. Ось вин и пидислав своих холуив щоб тебе вбити». Ну думаю: «Взагали здорово. И що тепер робити?» А Стець мени: «Пишли з нами — я тебе з Сучко познайомлю. Може на що згодишся».

— Сучко? Интересная фамилия…

— Дуже. Приводять вони мене в будинок, виходить це самий Сучко, инши навколо сидають и запитують: «Хто такий? Звидки родом? Навищо прийшов?» Ну я, як е, все видповидаю, що кликати Михаем. Призвище по батькови «Корецький», по матери «Доля», бо батька мене не визнавши. Сам з Тернивцив, Стець пидтвердить, вин же мене сюди и зманив, а потим така пляска почалася, що краще б я з дидом коней кував. А конкретно до них я прийшов тому, що роботи немае и не передбачаеться, бо дивляться на мене як на собаку останню. Сучко кивае и каже: «Ось це вирно. Ось тут ти сам горя сьорбнув и тепер розумиеш, що треба нам незалежнисть. Щоб не чужи, а ми сами соби господа були».

Загалом, гладко стелив. Я перейнявся, тим бильше що им якраз людина, в зброи та машинах розумие, був потрибний. Став я в их организации техником. Зброю лагодив, обризи робив, автомобили ремонтував. Гроши у них водилися, так що мени сарайчик зняли, де у мене, для увази, майстерня була слюсарна. Добре я тоди в ний заробатывал…

Михай со вздохом закатил глаза вспоминая те счастливые времена. Судя по всему, такая жизнь ему была по душе куда больше, чем выпавшие на его долю приключения.

— А один раз працюю — чую як Стець обговорюе як когось вбити. Ну и поумничать виришив. Язик то у мене за зубами не тримаеться — сами знаете. Кажу: «Треба зробити так, щоб схоже було на випадковисть. Тоди, може, навить розслидувати особливо не стануть — ну не пощастило людини? Кого тут звинуватиш? Бога?» А вони вси таки досвидчени, бували, смиються, мовляв: «Багато ти в цьому розумиеш?» Я обидевся, ну и ляпнув з дуру: «Багато — не багато, а двох в могилку звив и, нихто, навить, не зрозумив». Вони в особи зминилися и до мене, мовляв: «Це як так?» Ну я им и про Бартоша и про начальника того розповив. Правда, трохи прикрасивши.

Ну ту мене вже всерйоз почали питати, як би я цю справу зробив. Я злякався — хвалитися одне, а в справи себе показати, щось инше. Сказав, що подивитися треба. Постеживши. Хто такий, куди ходить, що робить? А Стець мене бере, и каже: «Пишли — покажу. Людина та дуже погана — кшездцям про наши справи доносить. Так що, якщо його просто вбити, то полиция сильно шукати буде. А якщо зможеш все як нещасний випадок уявити — то простише буде».

Звякнуло переговорное устройство. Капитан принял вызов, послушал и кивнул.

— Я сча поднимусь в радиорубку — меня там хочет кто-то. Давай может, заодно, еще что на закуску, кроме сала, захвачу?

— Це як вам буде завгодно. Я тут посиджу, якщо ви не проти?

— Ага. Я мигом.

Капитан сжевал еще кусочек сала и вышел. Михай, как только за ним закрылась дверь, метнулся сперва к ней, чтобы послушать, потом к сейфу. Достав из протеза инструмент, он вскрыл замок, быстро просмотрел тетради и папки, после чего нашел пакет с документами, которые передал Коваль и перебрал конверты с информацией на членов