Я – ПРОТИРІЧЧЯ - Аліна Поліщук Alianna Poli

Вони доповнювали один одного словами.

Накривали на стіл дискусіями.

Взувались в щирість.

Одягались в спокій.

Це було безпечно і до істерики вірно.

Так могло тривати вічність.

Вони б цінували кожну секунду і кожну подію ніби в останнє/ніби сьогодні закінчуються життя.

Слова багато значать, але вчинки більше.

Один не вірний крок і ти забортом лайнера, що в країну щасття їде…

Треба зважити кожен крок перед тим, як щось сказати/зробити.

Треба сміливішою бути аби нічого не впустити.

• Венеція

А ти знаєш, як в Венеції небо згортається в долоні? Як вмирають не народженні серця?

Як регочуть в утробі матері діти?

А ти знаєш, як я що ночі в снах зникаю?

Як біль вивертає назовні ребра?

Як твої слова паралізують руки й ноги?

я як безнадійно хворий паціент в неврологічному диспансері… і здається мене скоро випишуть…

от тільки не до дому, а в божевільню.

Ти так, самовпевнено ламав мені ключиці, залишав синці і гемотоми.

А я натомість тобі підкорялась не пожіночому, а психоморальному етикету.

Коли ти вже нарешті зрозумієш, що це літо тобі найкраще пасує?

Що я була найсмачнішою твоєю жінкою?

І такого розуміння ти не дістанеш не на

одному материку чи океані…коли вже

нарешті, ти вимикатимеш на ніч світло?

І

перестанеш мені дякувати – словами?

Знаєш коханий, як непосильно важко

засинати на важкій вологій подушці?

Як вітер шепче про викидні твоїх ненароджених почуттів?

Мені не потрібні відповіді, сповна вистачає запитань…

• Ще декілька годин і я зійду чи з'їду

З цих бетонних стін

обвішаних картинами

Захитаються вікна/дерева/совість

Я не … я не знаю насправді хто ви

Тут надто багато просторів

Сліпих та німих людей

Що говорять та їх не чують

Що закривають очі і клято вірять у свої занедбані істини

Ідеалісти/художники/невростеніки

Одні панічно кидаються з вікон

Другі розмальовують брехню у яскраві кольори

А треті живуть так наче в раю

хоча їх оточують війни

Розгортаю вам радість на груди

Дихай спокійно

Дихай на повні груди

Наче годинники припинили свій хід і в тебе достатньо часу подумати

Вони наче ті фурії зачинені в власних тілах

І оточуючі їх незбагачують і неруйнують

а так як і інші цинічно обходять з усіх можливих боків.

Цей світ жахається й земля щоночі стогне

Тут так багато поранених душ

що плачуть й просять допомоги

Шукайте Бога заклинаю!

Без віри всі ми хворі і пусті

Бо ж більшість з нас загублені серця які тиняються десь поміж пеклом й раєм

• D.

Мінлива реальність, тобі мої привиди ,

галасливі думки і фантазії, зрощені симптоми ніжності й ласки.

Сонце сходило в воду,

Дні випивали ночі

Давай з тобою, друже просто помовчимо.

Чаєм заливаючи сум, виїдаючи очі в очі.

Посиди зі мною тут до дощів, а потім іди.

Не хочу.

Не хочу, аби ти бачив мене в розпачі,

Аби відчував вухами, знервовану призму моїх приречених ідей.

Давай, друже просто помовчимо.

Аби фортепіано назавжди замовкло і наші мрії стали суміжні, реалізовані.

Голодні душі більше не тривожать.

І босоніж по холодному кафелю, ступаю з різкою довірою

Більше не кидаюсь в гарячу воду, аби не багряніти, коли бачу твою посмішку.

Давай, з тобою, друже помовчимо.

Тишу розділимо і снами вкриємо.

А коли дощі і грози – іди, не озираючись.

Аби не бачити мої очі приречені і не розчаруватись в моїй мінливості.

• Ти ж знаєш мила вітри не завжди обвітрюють обиччя / спину

Лети над краями будинків

Стань вітром неосяжно грайливою

Аби від погляду твого чоловіки лізли на стіни

Аби завжди віддано

Та завжди з довірою

Ти ж наче картина написана під звучання громів та блискавок

Наче планета мрій закиданих

ілюзорністю простору та часу

Нічого не вічне а ти літаєш

Розбиваєш серця – серце своє збираючи

Бо ж якщо вірність то тільки з

камнем на шиї та в воду

Якщо правда то до останнього пострілу в груди

Якщо довіра то твоє життя в його руках

Сильних та вірних

Ти просто кохай

• Я неодмінно тобі розповім про те чому замикають на ніч двері, чому кава холоне так швидко і наші заплановані подорожі, ще досі у планах.

Ніч поволі накривала на стіл чорним гірким шоколадом і ховала всі прогріхи та не залатані рани під лішком, там ж ховається все чого ми боємося, ще з дитинства і в, що так наївно віримо. Мабуть, це наші найзаклятіші вороги про яких ми не забудемо ніколи.

Пам'ятаєш, як тільки почала зароджуватись, ця тонка грань рідності? в наших легенях проростала нова хвиля бажань і звершень, ми тоді могли багато і навідь більше.

Та зараз в нас відроджується дещо нереальне те, до чого ми не готові та все одно з нетерпінням очікуємо.

Тому, милий і сонце сходить для всіх однаково, ми ж рівно стоїмо на одній землі і обертаємось навколо сонця.

Тому, все прекрасне у простоті бо ж нічого не має таємного.

Хто ж ми?!

А ми просто ті хто повинен вибрати шлях і людей з якими іти, по яких дорогах.

• Я не війна й не сива волосина.

Не старість я, і не твоя провина.

Душа розп'ята, та невинна.

І наче в тернах тремтять руки.

Кому потрібні, такі муки?

І хто цінує доброту із серця ?

Коли навколо все в брехні!

Кохайте люди, бо ж кохати

Це прекрасно, нема на світі

Чистіших почуттів.

Не бійтесь люди віддаватись

І довіряти тим, хто непокинув

Коли прийшла лиха година.

Цінуйте люди лиш людей,

А не прибутки й величезні статки.

І бійтесь схибити сердечно,

Не на показ, бо це притворство.

Не грайтесь люди у

Життя і в святість.

Бо загориться лиш одни сірник,

А з необачності він спалить хату.

Цінуйте люди, тих поруч з вами!

Сьгодні є а завтра вже немає.

Хто ж знає, де кінець

На нас чекає.

• Я тримаю тебе за руку і в мені прокидається мужність.

Та яка змушує не стояти, а йти.

Йти до бажань і до мрій, і до того, що здавалось мені ірреальне.

Серце, гордо вказує на шляхи, якими, мої ноги будуть не раз падати та все одно підійматись і йти.

Серце – компас, серце – маяк.

І до мрії уже лишилось два кроки,

Я тендітність свою у кешеню сховала.

Аби бути суровою і непохитною.

Аби тільки слабкість свою